Палац Хоткевича: конкурс без вибору (zbruc.eu)

Ляна Мицько, засновниця Лінії Втечі, подавала свій проект та кандидатуру на посаду директорки міського палацу культури, проте через формально бюрократію її не допустили до захисту. У конкурсі брала учать лише одна людина від міськради.

_____
стаття Анастасії Чупринської

Чому у Палаці Хоткевича обирали директорку із однієї кандидатки?

Вже третій рік Палац Культури імені Гната Хоткевича, однієї із найбільших культурних інституцій Львова, не має очільника. Конкурс на цю посаду вже кілька разів проходив без результатів, жоден з кандидатів не здобував прохідну більшість. Тож 20 лютого відбулось перше засідання чергової конкурсної комісії, що вкотре має обрати директора Палацу Хоткевича. Цього разу кандидаток подавалося лише двоє, що зайвий раз засвідчує суттєвий кадровий голод у львівській культурі. Але одну з них до участі у конкурсі не допустили.

Кореспондентка Z Анастасія Чупринська розпитала голову конкурсної комісії, чому так сталося? А також поговорила з обома кандидатками про їх програми.

«Немає документу, немає людини»

Богдан Тихолоз, директор Дому Франка та голова конкурсної комісії, розповідає, що причина недопуску однієї з кандидаток – суто формальна, йшлося про відповідність поданих документів вимогам конкурсу. Колізія вийшла через те, що вимоги до оформлення рекомендаційних листів не були прописані достатньо чітко, зазначено було лише, що лист пишеться у довільній формі. «Документ має мати підпис, а у кандидатки Ляни Мицько (засновниця культурної агенції подій «Лінія втечі» – ред.) то були просто два роздруковані аркуші з прізвищами. Це викликало застереження у секретаря комісії, яка виявила відсутність підпису і повідомила членам комісії. І тут виникла проблема. Моя відповідальність полягала у тому, щоб все було максимально прозоро та в рамках закону. Потрібно було вислухати всі сторони потенційного конфлікту, адже конкурс проводиться не вперше, тривала пряма відеотрансляція. Зрозуміло, що коли йдеться про конкуренцію, то кожна з кандидаток мала свою візію ситуації. Переконаний, що конкурс має бути на конкурентних засадах, хоча закон не забороняє вибирати із однієї людини. Коли питання про рекомендаційні листи було винесене на голосування, я голосував за те, аби допустити кандидатку Ляну Мицько до другого етапу конкурсу та презентації програми».

Нагоду побачити різні проекти розвитку Палацу Культури та змогу із двох вибрати кращий Тихолоз назвав кращим варіантом і для обох кандидаток, і для комісії та для Палацу загалом. Втім, більшість проголосувала таки проти допуску Роксолани Мицько. «Цілком ймовірно, що інша кандидатка оскаржувала б рішення комісії і це б паралізувало роботу – пояснює голова. Вважаю, що комісія як колективний орган вчинила правильно, аби обидві кандидатки були в рівних умовах. У телефонному режимі за наполяганням інших членів комісії я уточнив у авторів рекомендаційних листів кандидатки Мицько їхнє авторство, вони підтвердили достовірність листів. Втім, це вже не мало значення. Маємо вчитися грати за правилами».

Ляна Мицько: «Палац Хоткевича — місце, де всі вияви культури доречні»

– Чому ти вирішила подаватися на конкурс директора Палацу?
– У певний момент почала шукати місце у Львові для людей, які їздять на Gaude Polonia, виставляють свої твори в інших країнах, грають музику, а сюди приїжджають потусити, і потім знову роз’їжджаються, іноді назавжди. У місті зараз немає такого «гнізда», де можна збирати нове мистецтво, знаходити, вирощувати, розвивати… Зазвичай такі місця у містах займають ключові позиції, знаходяться в центрі, це таке місце для розвитку нової естетики, нових ідей. У Львові такого місця немає, він стає столицею гастротуризму, і якщо раніше люди приїжджали, аби піти у музей, то тепер – аби їсти реберця. Коли я побачила у ФБ оголошення про конкурс, то прокоментувала його, просто поставила задуманий смайлик. І мені почали дзвонити… Люди з різних середовищ почали казати, що треба подаватися. Потім, розмовляла із Мареком Іващишином, і він теж запитав, чому не подаюся. Я відказала, що бачення є, але це дуже бюрократичний об’єкт. Він мені відповів, мовляв «поки не подашся, не знатимеш напевне». Тепер знаю. Мене навіть на поріг не пустили захистити програму.
Основою моєї візії було те, що людям немає куди піти, аби банально помалювати, бракує репетиційних баз, зверталися до мене Somali Yacht Club, група ANNA… Кластер митців, музикантів, художників, письменників, які творять тут, підтримали мене і мою програму. Тому що добре розумію проблеми, із якими вони стикаються. Якщо в села є клуб, то в міста теж має бути клуб. Може, це має бути саме Палац Хоткевича, якщо згадати історію його виникнення.

– Що мотивує тебе іти умовно із «поля» в офіційну установу культури?
– Розумію, що час робити щось системне, я вже надто стара, щоби просто тусуватися. Є потреба втілити свої знання, але я не хочу робити сквот, ми ж не в Берліні. Культура, яку розумію та з якою працюю, раніше здавалася мені неформальною. Втім, поїздивши закордоном, побачила, що межі ці в культурі давно змиті, і формат/неформат, коли продукт ділиться та «угодне» і «неугодне» – це ознака закритого суспільства. Скажімо, ансамбль який танцює з 1949 року – це окей, це зрозуміло, а гурт, що танцює брейкданс – то «наркомани якісь». Тому однією із позицій моєї програми є «від старого до малого».” У світі так і є, а у нас молодь, яка активно експериментує, не просто ховається, вона виїжджає. Також усвідомлюю важливість делегування повноважень та адекватного розподілу навантаження.

– Як ти оцінюєш роботу конкурсної комісії?
– Під час засідання комісії мене здивувала це аморфність, було видно, що людям відверто нудно там сидіти. Кандидати не мають права втручатися у роботу комісії, та Оксана Гузь коментувала роботу комісії і це чітко видно на відео записі. Коли у мене приймали документи, ніхто не звернув увагу на те, що рекомендаційні листи не мали підпису. А довільна форма подачі для мене є довільною. Після засідання Оксана сказала, що пропозиція комісії, аби я теж представила свою програму поза конкурсом, правильна. І що, мовляв, у них є 90 квадратних метрів у підвалі, і я могла б там щось робити. Моя суперниця на конкурсі – добрий управлінець, вміє працювати із документами, та вона не компетентна у питаннях актуальної культури. Бо коли я бачу подію під назвою «Зустріч з літературним середовищем Львова», то це смішно.

– На твою думку, менеджерам культури варто йти в держустанови?
– Варто. Зараз українські міста шукають свій ключ до культури, і мені здається, що Львів максимально до цього близький, потрібно вхопити всі ці нитки. Якщо ми пропустимо ще кілька моментів, то втратимо можливість щось змінити. Мені дзвонять і питають: куди піти, де робити виставки, де робити репетиції? Коли я відчуваю точки поєднання: чи для фестивалю, чи коли витягаю з району якихось музикантів або фотографа і організовую їм ефір у медіа, тоді найкраще відчуваю сенс того, що роблю. Думаю, кожен культурний менеджер має прагнути цього жонглювання різними сферами й поєднання неочевидного.

Оксана Гузь: Культура цінностей як основа Палацу Хоткевича

– Із чого почалася Ваша робота у Палаці Хоткевича? Чому вирішили подаватися на конкурс?
– Я повернулася до Львова після того, як десять років жила у Луцьку та працювала у міжнародних організаціях як управлінець. В тому числі у рамках одного із проектів відновлювали сільські будинків культури. У Львові пів року я працювала в центрі Довженка, як заступниця директора. Вважаю Сихів унікальним районом, із своїм баченням та потребами розвитку, це таке собі місто у місті. Коли мені запропонували почати працювати у Палаці Хоткевича, це для мене було нове місце та від того ще більш цікаве. Наскільки можна показати, що культура – це не лише щось таке дуже творче, а це теж про цінності і моделі управління. Моделі конкретні, де ми можемо творити культурний продукт як цінність, де це не просто хаотична творчість, а певна система. Ми звикли, що культура емоційна, і що вона нікому не потрібна, бо люди вже йдуть у культуру тоді, коли вже перепробували усі розваги. За статистикою 65% людей проводять своє дозвілля ніяк. 25% ходять у кіно, 18% у театр, а 6% у такі заклади культури, як от Палац Хоткевича. І ти не можеш з цим нічого зробити. Мені хочеться змінити ці стереотипи про емоційність, зробити якісну систему, де людина зможе емпірично доторкнутися до культури.

– Ви більше пів року керуєте установою у статусі в.о. Отже знаєте, які сильні та проблемні сторони має Палац Хоткевича?
– У Львові є багато мистецьких середовищ, які не мають собі місця, або шукають його. Моє завдання тут – стати тим найкращим сервісом для тих середовищ, які могли б об’єднатися під одним дахом. Коли я почала працювати, то тут діяв робочий статут ще 1997 року, ми це змінили, цілком оновивши його. Я управлінець, який має налаштувати роботу Палацу.
Перше у моїй програмі – це культура цінностей, а друге – це простір для реалізації ідей на перетині різноманітної міжсекторальної співпраці. Започаткували освітній напрямок, проводимо тренінги, лекції, майстер-класи.
Директор культурної установи не творить культурного продукту, він дає можливість для творення: вирішує справи із пожежниками у судах, підписує бюрократичні документи, які є основою управлінської роботи. Але ми оновили штат, 40 людей пішло і ми набрали 23 нових працівника, створили нову структуру. У мене є заступник з питань креативних індустрій, завідувач сектору промоції, завідувач сектору проектного менеджменту. Стратегію палацу ми писали всім колективом, від прибиральниці та охоронця і до заступників. Також раніше запросили 50 культурних менеджерів, аби провести аналіз наших ресурсів та функцій, і поговорити про Палац у екосистемі міста. Бо це місце в першу чергу для львів’ян. Зараз на мапах Львова Палац позначений лише як зупинка тролейбуса №13, тому ми вже почали процес корекції назви на картах.

– Яка роль культури в державному секторі, на Вашу думку?
–Ми можемо говорити про реформи та економічний розвиток, але ким ми будемо це робити, якщо у людей не буде культури цінностей? Саме культура може бути хорошим дороговказом та мотиватором для особистості, а не гроші. Ми є відкритими до всіх, але головне — це культура цінностей. Не можу сказати, що супер сучасний молодіжний перформанс із елементами екзгібіціонізму – це є наша культура, ні.

ПЕРШОДЖЕРЕЛО